Конференція, присвячена 155 річниці з дня народження видатного українського вченого академіка АН України М. Ф. Сумцова
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Так історично склалося, що музейна атрибуція творів з фарфору-фаянсу віддалених від меґаполісів виробництв, ускладнюється відсутністю систематизації існуючих даних про підприємство. Це, головним чином, викликано тим, що архіви українських невеликих мануфактур і заводів тонкої кераміки частково вивезені до Польщі (1920 року), частково постраждали в період окупації під час Другої світової. А ті матеріали, які лишилися на місцях, у складнодоступних селищах та містечках, не були введені у науковий обіг за відсутності наявності фахівців на місцях, розпорошеності окремих даних.
Осібно в історії українського художнього фаянсу стоїть виробництво у с. Барашах, побудоване не в традиціях панської мануфактури, де заводу, що працював на потреби родини власника, відпускалася роль стояти поруч з театром і „оркестрою” в садибі шляхтича. Виробництво в Барашах, практично з часу свого заснування, працювало за двома напрямками виготовлення посуду: для господ та задоволення селянського й міщанського сеґменту споживача, від простолюдинів до шинкарів, цирульників, дрібних промисловців, представників сільської інтеліґенції – духівництва різних конфесій, вчителів, конторських чиновників, військових тощо. Поруч з панським посудом, продукувався так званий „трактирний”, декорований зі смаком дешевий посуд для „низів”.
В Барашах, єдиному з досить старих заводів, що лишився від групи ранніх малих підприємств Північно-Західної Волині – Барашівської, Ємільчинської та Романівської мануфактур, оздоблювали вироби фабрики втрадиціях народного малювання на скринях. Засноване ще близько 1840-го – 1850-х роках виробництво до початку 1870-х рр. випускало лише порцелянові вироби. Каолін для маси отримували з с. Федорівка Звягелівського повіту (нині Новоград-Волинський район Жит. обл.). Цим каоліном користувались й інші малі заводи Ємільчинської групи, побудовані як садибні панські мануфактури князів Любомирських, Ільїнських, Яблоновських.
Вірогідно каолін для масового виробництва не очищували, якість виробів для заможних селян і міщан була дуже низька, як і ціна. Відомо, що крім трактирного посуду, на всіх кріпосницьких мануфактурах волинської групи вироблявся посуд кращої якості, оздоблений вивіреним ручним розписом, щедро декорований золотом. На Романівському заводі, який, за деякими даними проіснував до к. ХІХ-го століття, виготовлявся фірмовий панський посуд для корчми власника, графа Ільїнського, прототип сучасної продукції для ресторанного бізнесу, який, крім стрічок відведення, мав лише гербовий знак власника і підпис: Австрія, Висока Піч (село біля Житомира). Очевидно, з цього часу всі малі підприємства фарфору і фаянсу на додачу до двох основних спрямувань виробництва, починають брати замовлення, за рахунок яких налагоджували випуск нових форм асортименту.
З останньої чверті ХІХ ст. у Барашах виготовлявся також і фаянс. В середині 1880-х рр. Бараші й інше фарфорове підприємство, розташоване поряд, за п’ять верст, у с. Крем’янка, знаходились в одній з форм господарювання чи власності (достеменно невідомо) у А.Гершфельдта. Але заправляв у Барашах за контрактом Северин Шильке (від 1879 до початку 1900-х рр.). Виробництво було досить невеликим, можливо працювало певною мірою і як малярня. Тому що на три формувальники приходилося шість художників. З огляду на відомі вироби з їх дещо „неохайним” декором, кількість живописців не впливала на якість оздоблення форм, що, судячи з усього, виконувалось нашвидкоруч, з поспіхом. Гіпотетично майстри-самоуки могли розфарбовувати ще білизну з Крем’янки, про виробництво у якій майже нічого не відомо.
До 1887 р. барашівське виробництво налічувало 34 робітники, за збуту продукцію щорічно виручалось 15000 карб. На початку 1898 р. при 47 співробітниках продукції збувалося на суму близько 31 тис. карб., протягом року штат подвоїли (до 96 осіб). Отже, це було велике недругорядне підприємство на межі сторіч, яке вийшло за межі „малого” волинської групи. Очевидно, продукція мала свого споживача і за теренами реґіону. З 1900-х рр. завод був зданий в оренду Абраму Каранту й Міхелю Кушнірському. На 1905 р. обсяг випуску продукції при 30 робітниках доходив до 25000 карб. За 4 роки штат зріс утроє, збут до 60000 карб. (за нового власника Неберо).
За даними 1909 р. довідника з фабрично-заводських підприємств, фарфоро-фаянсовий завод Р.З. Максимович, заснований 1854 р. в с. Бараші Барашівської волості Житомирського повіту, був орендований А.Ю. Коронтом (не Карантом) і М.Ф. Кушнірським. Річне виробництво становило 59 тис. 788 карб при 75 співробітниках. (Тобто дані архівів, опрацьовані Ф.С. Петряковою або перебільшують реальну кількість співробітників, або не висвітлюють підрозділи виробничого штату, хоча відомості з обсягів збуту співпадають). З 1911 р. підприємство належить Симонович, з 1913 р. управлінцем стає В.Г. Мжаванадзе.
Відомо, що з середини 1890-х років років асортимент складався з предметів столового і чайного посуду, вірогідно поштучних. З усього періоду існування заводу відомі, салатники, блюдця, тарілки, виготовлялись молочники, вершківниці, туалетні флакони, чашки, сільнички, хрінниці, кухлики, чайники, ступки тощо. Ф.С. Петрякова описала лише одну мистецьки зроблену форму підприємства – фасон салатника, що відрізнявся „подрібненою ребристістю поверхні, створюваною за рахунок мілких каннелюр та фіґурними вінцями”.
За Л.В. Долинським, який керувався рукописом художника фарфору Ю.С. Гаврилюка, якість барашівського фарфору помітно поліпшилася з приходом на виробництво наприкінці 1880-х років городницького модельмайстра Мейєра, який впроваджував вже відомі йому фасони.
Зокрема, це були форми чайників „Рафаель”, „Анґлійський манжет”, чашок „Берлінська”, „Варшавське горня”, молочників „Конде” і „Бельгійський”. Можливо красномовна назва останньої форми вказує на джерело запозичень фасонів, яке особливо відчутне у пластиці веґетаціних ваз Городниці. Про стилістику наведених барашівських виробів Л.В. Долинський зазначає, що „всі ці фасони мали виразні риси модерністських тенденцій, які полягали в надуманості силуету, в надмірному членуванні ніжок, ручок тощо, в хитромудрих завитушках рельєфних оздоблень”.
Саме відчутно бельгійську за силуетом і характерним членуванням з проробкою основи та гребенеподібним „наростом” на ручках форму з часом помилково назвали в радянських довідниках із стандартизації форм „Городницькою”. У спрощеній пластиці вушка вона побутувала на Довбиші й Баранівці до середини ХХ-го століття. В ориґінальній формі „з гребенем” відома за експонатами від ранньої „радянської” Городниці й пізнього Довбиша, заводу в Будах. Відповідно з більш пізнім нерубіжним розписом. „Гребенеподібний” варіант наведений у Каталозі фарфору, фаянсу і майоліки А.Л. Ліфшиця 1940-го року. Саме він продукувався і в Барашах межі століть. Фасони „Конде”, „Варшавське горня” і „Рафаель” побутували на постмезерівських Баранівці-Городниці, які кілька років були об’єднані під керівництвом М.П. Гріпарі, й на Довбиші.
Фаянсові тарілки к. ХІХ ст. за манерою оформлення абсолютно відрізнялись від фарфорових чашок, які за формою віддалено нагадували чашки з розкритими вінцями з Волокитина і будянського виробництва М.С. Кузнецова. З огляду на те, що місцева глина включала вогнетривкі компоненти, маса після випалу отримувала властивості шамоту. Найбільш цікавим є декор чашки, кінця 1880-х – початку 1890-х років. Оздоблений золотим вусиком і пістрьоткою візерунок з підполив’яним частковим криттям, організований на кшталт резерважів з ягодами. Віддалено подібною схемою на межі століть в давньому гончарному центрі Коломиї декоруватимуть фаянсові вироби „під фарфор”. „Розводи” і розмиті контури малюнку, що майже повністю перекривають тло, у Барашах викликані потребою ховати сірий черепок. Можливо ці ж дефекти намагалися прикрити і в Коломиї, художники якої вживали подібний „барашівському” мазок і фонування.
Кулястий корпус чашки з Барашів, наведеної у монографії Ф.С. Петрякової, членується і розмежовується завдяки штучно утворюваним „граням” пофарбування, яке імітує гончарні „патьоки”, вибудовані аркадою. На початку ХХ-го століття завод був проданий як нерентабельний. Ще у 1930-ті роки у Барашах побутувало так зване хатнє виробництво фарфорових виробів. Імовірно, у селищі зберігали й піч, завдяки якій за старою рецептурою за потреби робили випал. Принаймні, колекція Музею українського народного декоративного мистецтва в Києві налічує кілька десятків виробів з Барашів, які складають не стільки художню, скільки історичну цінність і не обов’язково пов’язані зі старим барашівським заводом.
На початку 1880-х років модернізація спричинила появу „урбаністики” Коломийського керамічного виробництва – поява нових типів виробів: ліхтарів, фляжок тощо. У гончарного осередку починає вживатися фаянсова маса, відповідно „фарфоризується” декор: вводиться золото, люстри, ультрамаринові фарби. Фаянсові вироби Коломиї межі сторіч, оздоблені „під порцеляну”, – явище унікальне. Також мав місце зворотній процес, наслідком якого постала подібна стилістика на Барашівському фарфоро-фаянсовому заводі на Волині, де застовувались, крім порцелянових, специфічно гончарні ефекти плавного стікання глазурі по стінках виробів. Майже суцільне перекривання форм синім кольором з пістрьотками золота у Барашах, створювало імітацію гранчастості.
Один з власників Барашівського заводу, Міхель Кушнірський 1909 року побудував нове підприємство фарфору у м. Олевську, на новозбудованій залізничній гілці від Києва до Ковеля. Перша зведена піч за німецьким зразком вийшла невдалою. Для того, щоб спорудити іншу піч для випалу, за французьким зразком, виробництво на рік було здане в оренду. Однак від незнання технологічного боку справи й другий горн вийшов невдалим, оскільки був збудований з місцевої, погано спеченої, цегли. З огляду на високу температуру, необхідну для випалу фарфору, пічне склепіння, футерування і топка печі зовсім розплавились.
Другу (французьку) піч довелося перебудовувати з міцної вогнетривкої полонської цегли. Тільки з 1912 р. виробництво почало налагоджуватись. Але цьогорічна пожежа нанесла багато шкоди, після чого підприємство планували закрити. Зрештою завод було відремонтовано і 1913 р. пущено. 1913 і початок 1914 р. за відсутністю матеріальної бази фабрика переживала труднощі, однак на другу частину 1914 р. він вийшов на гарні показники. Але військові події спричинили затухання виробництва, яке протягом 1916 – 1918 рр. скоротилося вдвічі. До націоналізації завод працював з великими перервами, при незначній кількості робітників. Вироби фабрики фарфору з Олевська практично невідомі. Ф.С. Петрякова власниками виробництва називає А.Ю. Каранта і М.Ф. Кушнірського. Марка заводу представлена у довіднику С.І. Дуденко й І.О. Нікіфоренко (Харків, 2000).
Варто зазначити, що мистецтво фарфору і фаянсу, реформоване в епоху модерну, пов’язане з культурою побуту з одного боку, і є предметом розкошу, синтезом набутків європейської й східних цивілізацій з іншого. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ-го ст. завдяки революційним технологічним винаходам Данії, Франції, Німеччини і формотворенню Бельгії, Австрії, Угорщини, Чехії постає можливість звільнення європейського фарфору і фаянсу від еклектики попередніх епох і пошуку нової стилістики, пов’язаної з національними традиціями. Новітню іконографію в Україні виробляли в творчих лабораторіях і експериментальних майстернях за підтримки меценатів, а також на базах старовинних підприємств галузі, що вже мала власні традиції. Керамічний рух ширився прихильниками українського мистецтва, подвижниками національної ідеї.